Тячів Life

A+ A A-

Боєць із Тячева Віталій Сідей: «Ми не герої. Просто чоловіки, які взяли до рук зброю і стали на захист своєї країни»

11800519 140007416336538 5404802187270149320 n 343-річний Віталій Сідей з Тячева – боєць 4-го окремого ГШБ 128 окремої гірсько-штурмової бригади. За покликом власного сумління, в складний для країни час, пішов добровольцем на фронт. У лави захисників Вітчизни чоловік вирішив вступити ще у квітні минулого року.

Сьогодні він разом зі своїми побратимами виконує бойове завдання у зоні АТО на Луганському напрямку. За час нетривалої відпустки у рідному Тячеві солдат викроїв час на те, аби поспілкуватися з нами. У розмові з «Тячів» Віталій Сідей розповів, як добровільно пішов на фронт, поділився інформацією про життя на передовій лінії та спростував чутки, що нібито там бійці масово вживають спиртне.

– Віталію, скажи, чому вирішив піти воювати?

– Усе просто, вважаю, це своїм обов’язком. Хто, якщо не я?..

– Це рішення було спонтанним чи зваженим?

– Давно про це думав. Виявив бажання майже одразу після початку антитерористичної операції на Сході України, точніше у червні 2014 року. І вже остаточно прийняв рішення наприкінці квітня минулого року. Пішов у військкомат і записався добровольцем.

– Хто підтримав Тебе в цьому рішенні?

– Найбільше підтримала мама. При своїй важкій хворобі, через яку вона не може рухатись та піклуватись про себе (параліч), вона сказала: «Там, на передовій, ти більше потрібен усім, ніж тут, вдома, мені одній. Не зважай на мене, бо ми обоє розуміємо, що мені залишилось вже небагато часу…»

– Взагалі думав колись, що опинишся на фронті?

– Був час, коли навіть хотів цього. Адже сліди військового обов'язку – у моїй родині. Військовим був мій дід, брат – теж військовий. У шкільні роки я був у числі організаторів гуртка «Юні десантники», що діяв з метою підготовки молоді до служби в армії. У ті роки якраз тривала війна в Афганістані, точніше її завершальний етап. Коли скінчилось моє навчання – війська почали виводити. Тоді я вирішив: немає Афганістану – немає військової справи. Але призначення наздогнало мене тепер.

– Це тому у складний час для України Ти добровільно став на її захист?

– Ми ж повинні захищати свою землю. Ніколи не вважав, що правителі чи політики – то країна. Держава – це ми, народ, і формуємо її тільки ми. Тому завжди, всюди і перш за все мене цікавить, що реально роблю я і наскільки це важливо. А чим за-ймаються політики? Ця проблема мене не обходить. Що мене дійсно радує, так це те, що політика – не моя улюблена забава (сміється, -авт.) Вважаю, якою б не була твоя країна, вона твоя і тільки твоя. І боронити її потрібно тобі!

– Про тих, хто йде у відкритий бій з ворогом за рідну землю, кажуть: герої! Погоджуєшся?

– Ніякі ми не герої. Просто чоловіки, які взяли до рук зброю і стали на захист своєї країни, свого народу. А який ти захисник, коли ховаєшся вдома?!

– До служби у зоні АТО певно проходив навчання. Де саме?

– Спершу з’явився до військкомату, де записався на курси водіїв БТР. Далі пройшов бойовий вишкіл у навчальному центрі, що знаходиться в смт Десна Чернігівської області. Після чого приступив до виконання бойових завдань у зоні АТО. Служив у Донецькій та Луганській областях.

– Віталію, що скажеш про життя на фронті…

– Війну, яка там, на фронті, не варто нести сюди. Усі жахіття, які там переживаються, не потрібно приносити додому. Адже ми для того сьогодні там, щоб усього того не було завтра тут.

– Хіба бійцям, які переживають на фронті сильний стрес, не потрібно про це говорити, з кимось ділитись переживаннями?

– У цьому й проблема. Критично не вистачає психологів. Бо солдат, який йде додому, повинен з кимось поговорити про свої емоції, переживання. А якщо він не має цієї можливості або не пройде психологічну реабілітацію, тоді він несе війну у свою оселю, до своєї сім'ї, рідних і близьких. Простіше кажучи, продовжує вдома жити так, ніби він на фронті. Часто про свої пережитки бійці розповідають одне одному. Я особисто звик до цього, бо сам людина така, що легко відпускаю від себе усе почуте. Буває спілкуєшся з бійцем і чуєш жахливі речі… Єдина моя рекомендація – ніколи про це не розповідати своїм рідним.

– Кажуть, на лінії фронту солдати часто вживають спиртні напої. Це правда?

– Про це багато розмов, але це не так. У нас з цим – дисципліна і порядок.

– А як ставляться до військових тамтешні мешканці?

– Коли влітку перебували у населених пунктах Донеччини, то майже 80% людей було проти українських військових, зараз ситуація зовсім не така негативна. Всі прагнуть, щоб війна чимскоріш скінчилася. Інша річ Луганська область. У тих селах, де люди активно трудяться, не було такого дня, щоб місцеві мешканці не принесли нам помідорчиків або картоплі, навіть кіз

дарували. В основному населення тут жіноче. Чоловіків по селах майже немає. Хто подався до днрівців, а хтось переховується у глибинках.

– З яких куточків Закарпаття Твої співслуживці?

– Це бійці із Великого Березного, Іршавщини. Були й тячівці Віталій Деяк та Михайло Голубка, з останнім служили в одній роті. Приємно, що вони обоє, незважаючи на демобілізацію, надалі продовжують приймати участь у житті батальйону: тримають зв'язок, у міру сил допомагають.

– Чи легко у вашому батальйоні бійці знаходять спільну мову між собою?

– Для нас це не проблема. У потрібний час підтримуємо один одного. У нас надзвичайно хороше командування. Це освічений, мудрий і людяний бойовий командир Леонід Хода, який живе батальйоном, знає про біди і проблеми кожного війсь-кового.

– Якщо порівняти дружбу між чоловіками на лінії фронту і тут, в мирному житті, велика різниця?

– На фронті дружба загартовується у бою не на життя, а на смерть. А це значить бути готовим стояти за товариша до кінця. У солдатській дружбі не приймається питання: чи готовий я йти з товаришем на бойове завдання? Треба бути готовим вмерти за нього, закрити його собою від кулі.

– А які зараз настрої у бійців?

– Ми твердо переконані, що виграємо цю війну. А брат, де б він не проживав, завжди залишиться братом, звичайно, якщо він справжній брат.

– На твою думку, коли скінчиться збройний конфлікт на Сході країни?

– Не буду загадувати наперед. Але точно знаю, якби була відповідна команда, то двомісячного терміну нам було б достатньо.

– Віталію, відомо, що Ти привіз до рідного Тячева бойовий прапор з підписами бійців. Твоя ідея?

– Ідея спільна. Цей подарунок ми підготували рідному місту. Передали його до мерії Тячева, де він зараз зберігається. Свого часу прапор побував у одній з найгарячіших точок – Дебальцеві. Звідти синьо-жовтий стяг зі своїми підписами привезли бійці 25-ої ПТБ «Київська Русь», які згодом влились у наш батальйон. Також на прапорі підписи наших бійців, які служать у 4-му окремому ГШБ 128 окремої гірсько-штурмової бригади.

– Щиро вдячна за відверту розмову.

Людмила Кричфалушій для Тячів лайф

Коментарі

External links are provided for reference purposes. The World News II is not responsible for the content of external Internet sites.
Template Design © Joomla Templates | GavickPro. All rights reserved.

Login or Register

LOG IN

fb iconLog in with Facebook

Register

User Registration